У марксистсько-ленінських країнах Східної Європи недавнього минулого держава мала відкриті політичні та ідеологічні причини фінансувати такі заклади та заходи, як музеї, концерти, мистецькі виставки, друк книг та журналів. Фінансуючи, держава вимагала повну згоду з її поглядами на те, що виставляється чи публікується. Тож будь-який музей чи інший заклад мав зосереджувати свою роботу на міфах та ідеології Леніна і Комуністичної партії, а концерти мали прославляти соціалізм. Книги і журнали мали відповідати вимогам цензури, поширеної ще за сталінської доби. Сьогодні, коли політика та ідеологія недавнього минулого викликають обурення більшості громадян цих країн, і марксистсько-ленінський контроль за культурою відходить у минуле, зникли причини, що спонукали найвищі органи влади фінансувати ці заклади та види діяльності. Держава більше не має політичних та ідеологічних потреб, що їх можна виявити за допомогою таких інститутів та акцій, і отже, не має причини продовжувати їх щедре фінансування.

Зрозуміло, що сьогодні рівень державного фінансування, звичайний у минулому, є неможливим і навіть небажаним. У цьому полягає основна проблема. Які саме заклади й заходи держава повинна фінансувати і надалі, а які мають перейти під опіку або приватного підприємства, або неурядових неприбуткових організацій? Ще не всі погоджуються з думкою про те, що приватний капітал може виявити бажання фінансувати музей чи симфонічний оркестр. Крім того, причини створення неприбуткових неурядових організацій ще не повністю зрозумілі більшості законодавців у Києві, незважаючи на те, що такі організації існують у великій частині світу впродовж десятків років.
У цьому числі "Родоводу" відомі діячі культурного бізнесу діляться своїми думками щодо структури, організації чи діяльності, з якими пов'язана їхня робота. З метою ознайомлення читачів з якнайрізноманітнішими поглядами, редактори журналу навмисне запросили до дискусії як українських, так і іноземних учасників.

Центральною темою досліджень цього числа є "етномузикологія", тобто дослідження неписаних музичних культур, особливо сільської музики Східної Європи, переважно української, а також єврейської, польської та румунської. Як і в попередніх числах, ми намагалися подати різноманітні погляди, теми й підходи, одним з наслідків чого є розмаїття професійної та наукової лексики, використаної різними авторами. Дехто з авторів використовує підхід, типовий для Східної Європи протягом кількох останніх десятиліть, тоді як інші намагаються писати в стилі і на теми, заборонені або нетипові за комуністичної доби. Подані статті не поділяють спільних думок з різних питань, а представлені разом більше для того, щоб стимулювати дискусію, і менше, щоб формулювати точні відповіді. Ми не шукаємо незмінних відповідей, бо вважаємо, що головна справа - творити й продовжувати дискусію.

Лідія ЛИХАЧ, Вільям НОЛЛ - співредактори 11-го числа
1995 р.