| |
|
ВІТАЮЧИ ВІРУ Зайченко
Завтра в Києві – Музей Івана Гончара – презентація нової праці Віри Зайченко – монографії „Вишивка Чернігівщини”. Чудова книга, велика праця, прекрасна біла палітурка, цікавий дизайн Михайла і Ольги Квітки.
Хочеться написати кілька гарних слів про Віру Зайченко.
Першу книгу Віри Зайченко ми надрукували понад 10 років тому (і дотепер називаємо її бестселлером) – це „Вишивка козацької старшини 17-18 ст.”, що була вийщла в трьох редакціях – українській, англійській та французькій і при великій підтримці Олега Андронова. Вона нам пам’ятна і тим, що познайомила Родовід в 2001 році з Віктором Ющенком, якого за „окрему книгу Вишивки” привів до галереї Анатолій Гайдамака. До речі, Гайдамака був першим і найзахопленішим критиком цього видання, оскільки як чернігівський парубок і талановитий мистець добре розумівся на вишивці козацького барока і ніколи не бачив її в такій кількості. І так гарно пам’ятаю, як презентація Вишивки скінчилася, всі вийшли на подвір’я галереї РОДОВІД (в закутку Музею Івана Гончара), під самі двері під’їхав старезний чернігівський пазік, щоб завантажити музейну виставку вишивки, показану на презентації. І власне в цей момент, як грім серед ясного неба – „приїхав Ющенко”. Вишивку з автобуса щвидко перенесли назад в галерею...
Віра Володимирівна мала надзвичайний успіх, оскільки за Віктором Андрійовичем приїхала багато інших людей і машин. А я – чудові знімки в коралому піджаку!
Друга книга Віри Зайченко в Родоводі – Техніки вишивки козацької старшини – не була аж така популярна, як перша і третя „Вишивка Чернігівшини” (сподіваємося буде). Якраз третя остання праця, що презентується в Музеї Гончара, здається, ж особливо важливою для Віри Володимирівни. Писалася довго і наполегливо, готувалася (макет, редагування) довгі роки, але врешті гарно видрукувана. Вітання і вдячність всім, хто створював книгу. А особливо Вірі Зайченко. Я часто розповідаю про Віру Володимирівну, дуже люблю її. Вчуся працювати в неї і тримати слово (що не дуже виходить). Але вона вміє – і перше, і друге!
„Ви якась не радянська” – часто жартую з Вірою Володимирівною. Насправді, це не жарт, а велика правда. Вона зовсім не радянська. Кращий тип західного дослідника – грунтовтого, завзятого, розумного. Гарно бачить і окреслює перспективу, вміє твердо говорити з видавцями і керівниками, іде до мети вміє без хитрощів і „примочок”. Бо відчуваю свою певність і відданість праці. І праця віддячує їй взаємністю (крім вишивки, ВВ досліджує гапти, одяг, текстилі, ін.), тобто її в Віри Зайченко ціле море. І дай Бог, щоб не меншало!
Сили, натхнення, гарних думок і друзів навколо, дорога Віро Володимирівно!
А Родоводу – багато гарних читачів!
21 грудня 2010
Від 5 до 12 грудня тривав презентаційний тур видавництва Родовід в Нью-Йорку, Вашингтоні, Чикаго. З Вітою Сусак, авторкою Українських мистців Парижа. 1900-1939, ми мали зустрічі із чудовими людьми в аудиторіях Українського Музею і Інституту Гаррімана Колумбійського університету в Нью-Йорку. А після презентації – надзвичайна приємна товариська вечеря в Юрка Шевчука, професора Колумбіі. Під час вечері подзвонила Марія Климчак з Чікагського прямого радіоефіру і коли дізналася, де ми, то прямо запитала: що він вам приготував? Всі знають, що професор фантастично готує! Але фантастично!
Автограф для проф. Ярослава Лешка |
Віта презентує книгу в Інституті Гаррімана, Колумбіа |
Картинка з презентації
|
|
Віта Сусак, Марта Фаріон, Юрко Шевчук |
Віта і Валерія |
Праворуч: Софійка, Любомир, Ляриса Зєлик,
Лідія Лихач та проф. John B. Van Sickle
|
|
Після всіх презентаційних старань, ми мали велике задоволення в Нью-Йорку бачити, що Пітер Грінавей зробив із Святою Вечерею да Вінчі! Слів не вистачає! Звичайно, так потрібно представляти спадщину для молодших поколінь. Як говорить наш дизайнер Микола Шток – архаїка потребує актуалізації. Але у Грінавея вона актуалізована фантастично. На мільйонів десять. Подаю якийсь лінк, через який можна знайти більше.
До речі, про цю подію в Нью-Йорку говорять всі. Але першим нам радив подивитися її Юрій Онух, віднедавна директор Польського Інституту культури в Нью-Йорку. Юрій запросив Віту і мене на чай до свого офісу в Імперіал Білдінг – але прекрасний Манхетен з його вікон. А ще цікавіший з вікон Юрія і Мірки помешкання! Новим життям Онухів ми були захоплені не менше, ніж Святою Вечерею!
Свята Вечеря Грінавея |
Юрій Онух та Лідія Лихач
|
В гостях у Онухів
|
|
| |
Свята Вечеря ДаВінчі й Грінавея |
|
|
Наступною після Колумбії була багатолюдною вечірка 10 грудня в Посольстві України в Вашингтоні, яку прекрасно зорганізували Андрій Бігун, Президент „Вашингтонської групи” та Морган Вільямс, Президент Ділової Рали „США-Україна” при співпраці з Інформаційним і культурним центром Посольства України. Напередодні Адріян Кармазин, керівник Української служби Голосу Америки, запросив нас до студії і Віта Сусак – мала чудовий ефір з відомою тележурналісткою Мирославою Гонгадзе. Разом з Мирославою ми мали чудову нагоду слухати виступ Сергія Жадана в Інституті Кеннана напередодні його відзначення премією ВВС.
Віта в студії |
Після ефіру |
Руслан посміхається
|
|
Адріян Кармазин, Лідія Лихач |
Мирослава Гонгадзе, Л.Л., Віта Сусак |
Сергій Жадан читає свої твори |
|
| |
10 грудня, Вашингтон, Посольство України |
|
|
12 грудня ми вже були в засніженому Чикаго, де в цей день не літали літаки. Але до Інституту Модерного Мистецтва на презентацію книги прийшло досить багато зацікавлених і запитань було, як і скрізь, чимало.
Микола Кочерга, Віта Сусак |
Орися Кордозо, Президент УІММ |
Віта Сусак |
|
Віта Сусак і Ліда Ткачук |
Віта підписує книги
|
Знімка на пам’ять |
|
Книга мала надзвичайний успіх і привітання. Газети, радіо і телебачення приділили їй велику увагу. Наталя Гавдяк написала в листі до редактора Ukrainian Weekly, що та книга є чудовим документом славного періоду українського мистецтва і заслуговує бути в кожній українській родині. А крім того, означає більше, ніж будь-який пам’ятник, що так часто виростають в Україні. Цією книгою, як і історією того періоду, можна гордитися. Пані Наталя написала емоційніше, але зміст подібний. Дякую всім-всім за добрі слова, відгуки, старання і гостинність.
Щиро,
Лідія Лихач
|
 |
| |
Катерина Білокур. Автопортрет.
Колекція НМУНДМ
|
Хто для нас Катерина Білокур?
Книга про Катерину Білокур, яка тільки твориться в Родоводі, забирає всю голову і час. Як прочитати Білокур, зрозуміти її працю, що була, без перебільшення, подвигом одного життя?
Що Білокур залишила у спадок?
Неперевершені квіти, портрети, пейзажі. Свої листи, в яких біль і радість переплітаються кожною літерою. В яких роздуми над кожним пелюстком, над кожним сантиметром кольору. І просьби: пришліть фарби, якщо можете дістати.
Як зрозуміти нам теперішнім, чому мисткиня працювала над однією картиною цілий рік, а то й два, три. Як зрозуміти, чому бажання малювати, було сильнішим, ніж жити? І звідки брала сили і енергію після всіх городніх і хатніх важких робіт підходити до мольберту?
Хочеться зробити книгу із двох частин. У першій альбомній – мистецькі заповіді Катерини Білокур. А в другій, текстовій, подати думки, розповіді, інтерв’ю, наскільки Білокур значима для нас сьогодні.
Мені особисто цікаві думки сучасних художників.
Дизайн книги погодилася зробити Ірина Нікітіна. Призналася, що в теперішньому житті так мало справжнього, що їй буде в нагороду працювати з таким матеріалом. Ми ще поговорили і про те, що в ЗМІ – суцільний гламур: щодня самопроголошуються митці, що заповнюють собою галереї, музейні зали і навіть далі йдуть – збираються представляти державу на міжнародній мистецькій арені. Мають велику відвагу! І не замучені працею й сумнівами, як Білокур.
Над текстами та інтерв’ю до другої частини працює Ірина Славінська. Вона напевно радо запише і Ваші думки – пропонуйте. Хто для Вас Катерина Білокур?
Пару тижнів тому в Яготинському історичному музею мені дозволили розв’язати папки, в яких рисунки, ескізи і листи художниці. Вони залишилися в її хаті після смерті (Катерини Білокур померла в Яготинській лікарні відразу після операції 1961 року). В кількох спогадах її сучасників зустрічала, що Білокур володіла надзвичайною енергією, що ніби електрикою, пронизувала співрозмовника. Або погляд, що залишався пам’ятним усе життя, як у Микола Кагарлицького, який студентом випадково зустрівся з Катериною Василівною в залі художнього музею.
Та і картини Білокур чи не найбільше свідчать про її неординарність, силу і чар.
І в мені надовго збережуться почуття від ніколи так близько не бачених кольорів і літер на пожовклих сторінках. І її постійний погляд, вимогливий – збоку.
|
 |
|
|
|
|
|
|
| |
|
 |
|
|
|
| |
|
25 жовтня 2010
ІЗОЛЯЦІЯ: наскільки можна змінювати світ і наскільки він вже змінився в Донецьку
(післямова до відкриття Центру сучасного мистецтва)
Донецьк відкрився суцільними несподівано-приємними
сторінками. І ще б: квиток до спального вагону поїзду Київ-Донецьк
особисто передала Людмила Гарбуз (із оргкомітету Ізоляції) із
вибаченням, що не літак… Таксист із вокзалу не виривав наші з Скибою
поділені гроші, але розумно говорив про мову, українців і політиків.
Із гордістю і безкоштовно повернув і проїхався понад стадіоном «Арена»,
розповівши скільки там різних ресторанів і туалетів! Приємно, коли
всім приємно. А стадіон вражає і екстер’єрними рішеннями. Готель
Атлас – також суцільна розкіш в усіх деталях, окрім кольору води. Але
це вже як колір неба – замовити складно. Хоча небо, сонце, осінь –
гостили нас в Донецьку на всю. Як і сніданок, який ми прикрасили
шампанським, бо просто неможливо було відмовитися. Оскільки у нас не
виходить ним смакувати зранку просто так, як Анн Дюрефле з посольства
Франції, то ми дружно привітали Олександра Буценка із днем народження.
Перед конференцією через осінь і гарний бульвар Шевченка я
пішла до Художнього музею привітати директорку Галину Чумак,
подарувати деякі книги Родоводу, аби полегшити собі валізу. Музей, що
примістився на першому поверсі житлового будинку, вражає високим стилем
експозиції: все так культурно! Як у великих музеїв-галерей: із залу в
зал переходя… Західноевропейський живопис різних століть, українська
класика, російські шедеври, в глибині кімнат трохи сучасної і старої
Гуцульщини (мода?). В останньому залі – виставка Олега Тістола! Це вже
до роздумів – їхати в Донецьк, аби надивитися на Тістола…А ще більше
для очей – його праці стали одним органічним рядом із
західноевропейсткими, українськими і російськими видатними майстрами.
Тільки Тістол ще сильніший тим, що поряд з каталогами його артдилер
Олексій Зарецький (красивий молодий чоловік дуже схожий на портретний
образ Драгоманової, дружини Труша, яка тут же експонується).
Конференція вражала знаменитими гостями і цікавими
доповідачами. Оскільки про неї багато писалося, то я пропущу її, хоча
признаюся: не потрібно було заставляти себе слухати. І європейський
досвід, і російський, як і київські подібні проекти переконували
присутніх , що поїзд Любові Михайлової поставлено на правильну колію.
Питання інших важливих параметрів – яку швидкість вибрати і в який
пункт податися. Хай пробачить мене високоінтелектуальна команда
проекту за такі давні журналістські штампи. Мені кортить перейти до
наступного дня в самому Центрі сучасного мистецтва, який відкривався в
закиненому корпусі майже зупиненого заводського монстра. І тут я не
знаю, як передати ту велику кількість почуттів, що наповненими мене
енергією, яка била через край і я вже підозрівала, що щось зі мною не
так. Може це та сила мистецтва? «Включення» відбулося біля картини
Гамлета Зінківського – вона раптом стала прожектором, який освітив і
приміщення Центру і минуле заводу. Роздивлятися приміщення можна було
сантиметрами – із його ще автентичними цементними, залізяками, які
прекрасні своєю фактурністю, що аж лизати хочеться – каже в таких
місцях Наталка Гусар з Торонта, відома канадська мисткиня і моя
приятелька. Тут я згадала і портрети Наталчиних «хлопців» (навіть
книгу її мала зі собою – захопила в подарунок для Олега
Красносельського ) і свої давні наївні питання до неї – Наталко, вони
такі страшні, чому ти їх малюєш?! Їх навіть на стіну не повісиш! Знаєш,
Лідо, казала мені професійно і гнівно Наталка, мистецтво це не те, що
тобі хочеться повісити на стіну.
О, з якою силою це до мене дійшло перед портретами
Гамлета. І Наталчині хлопі, і портрети ніби то робітників заводу – це ж
тепер Герої нашого часу. Wow!
Наталко, дякую тобі безмежно! Підозріваю, що все гарне і
глибоке я побачила твоїми очима. Щось трохи я навчилася від тебе!
Через чотириметрові ворота-двері я вийшла на вулицю, аби
трохи одуматися і заспокоїтися, а тут вітром вони почали закриватися,
страшно рипіти і всією металевою залякувати нас. Перфоменс із дверима
швидко закрили – від гріха подалі.
І на подвір’ї було чудесно – «світло прожектора»
супроводжувало погляд і об’єднувало, перетворювало всі бридкі
навколишні предмети в мистецький контекст. Навіть кухонна палатка,
яка диміла і ховалася від ока гостей, виглядала цікавою і живою
частиною дійства, що тут відбувалося!!!!
Інші картини, що були частиною інавгураційної виставки,
створеної куратором Адамом були також сильними, але не промовляли до
мене, аж …
Можливо я забагато думала про інше: як Любов Михайлова і
її команда розбудує дорогу, якою донеччани будуть приїжджати сюди і з
радістю привозити гостей до Центру сучасного мистецтва. Це ж не
спортивна «Арена». Тут набагато більше праці, аби перетворити
заводський корпус в мистецьке середовище. Але ця праця цікава і така
важлива для сьогоднішнього дня, бо змінює один світ донбаського життя
на зовсім інший. Ой, виглядає я не допрацювала свій журналістський
період.
Подорож закінчилася в Донбас Паласі, на каву в який
захотілося перед поїздом. Але модель-дівчина, яка тут офіціанткою,
легко вмовила нас і на вареники з вишнями. І вони були чудові. Як і
вся подорож до Донецьку!!!
Лідія Лихач
|
|
| |
|
10 жовтня 2010
В п’ятницю 8 жовтня в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася перша презентація книги «Сорочинський іконостас» (Родовід, 2010). Було людно, емоційно і трохи пафосно. Але тема могутньої барокової пам’ятки ніби дозволяє цей формат. Книгу навіть пірамідою, що назавжди увіковічує Сорочинський іконостас.
Як мені здалося, цю книгу чекали. Про неї мріяли і її хотіли видрукувати багато років і багато дослідників, культурологів. Збувся задум Інни Дорофієнко у видавництві РОДОВІД. Нам приємно, ми горді і вдячні нашим авторам (Дорофієнко, Міляєва, Рутковська), фотографу Івану Креженстонському, перекладачам (Марта Д. Олійник), редакторам (Самрук, Гафінчук), дизайнеру Миколу Штоку. Окрема подяка Національному музею Тараса Шевченка.
Проте Сорочинський іконостас Спасо-Преображенської церкви, що на Полтавщині, заслуговує і на інші видання, інші дослідження й осмислення. Пам’ятка а повинна зайняти своє вартісне місце не лише в українському культурного контексті, й серед пам’яток світового барокового мистецтва. Але, насамперед, вона повинна бути відреставрована і надійно захищена. Цю тему, розпочату на презентації Людмилою Міляєвою, Родовід пропонує до дискусії й обговорення.
Щиро,
Лідія Лихач
|
|
| |
|
6 вересня 2010
МІЖ ТРЬОМА ПРЕЗЕНТАЦІЯМИ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ВИШИВКИ (Родовід, червень 2010)
Тепер, на початку осені і напередодні Форуму видавців у Львові хочу згадати про червневу київську презентацію книги Гуцульська вишивка (Родовід, червень 2010) в Музеї Івана Гончара (де одночасно проходила фотовиставка Юрія Білака) і принагідно запросити на львівську презентацію до Національного Музею у Львові (просп. Свободи, 20)– 17 вересня, о 15.00 (проспект Свободи, Львів).
Але спочатку – приємні спогади. За фотокартками Валерія Куделі:
Метью Арден, Елен Везіан, Лідія Лихач, Зірка Вітушинська та Олена Никорак |
Елен Везіан |
Посол Франції в Україні п. Жак ФОР |
|
Гості |
Гості |
Біля книг Родоводу |
Стефанія: книги не так легко продаються |
Анн ДЮРЮФЛЕ з книгою |
Знайомляться: Метью Арден і Юрій Савчук |
|
Віра Зайченко з гостями презентації |
Віра Зайченко, Сергій Лаєвський та Людмила Линюк |
Дмитро: і це одягали в черевики? |
|
Петро Гончар листає не ту книгу вишивки |
Олена Осипчук і Наталка Самрук |
Яке ж враження від книги? |
|
| |
Найкраще фото з презентації |
|
|
Друга презентація Гуцульської вишивки відбувалася в Коломиї, в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини й Покутті
Ідея цього видання належить Послу Франції в Україні п. Жан-Поль Везіану (2005-2008 рр.). Хоча, як поправив мене електронною поштою мер Космача Дмитро Пожоджук, цю ідею пану Послу подав саме Пожоджук, майстер гуцульського вишиваного мистецтва. Підозрюю, що ідея видання гарної книги про чари гуцульського народного мистецтва може бути в головах тисячі людей одночасно. Родовід вже видрукував в 2002 році розкішний альбом Мистецтво Гуцульщини й Покуття (2002), а Інститут колекціонування у Львові розширив це видання і окремими томами видрукував Свічники, Ікони на склі, Кераміку, Метал.
 |
 |
Отже, про Вишивку. Якщо ідея видання – діло спірне, то ініціатива напевно належить французькій стороні. Пан Жан-Поль Везіан разом з дружиною Елен зібрали науковий комітет видання, до якого запросили видавництво Родовід та фотографа з Парижу Юрія Білака. Ми спільно виробили структуру видання і визначили, що зробимо книгу на основі вишивок з одного музею – Коломийського музею народного мистецтва ім. Й. Бобринського. Щоправда, за час роботи над виданням, Музей отримав статус Національного і з його назви зникла Коломия.
Час роботи над виданням – три роки. Хоча планували зробити за рік. Оскільки багато авторів, багато перекладачів і редакторів, але один дизайнер, – а книгу видрукували в трьох редакціях – українській, французькій та англійській, то процес був масштабний і не завжди керований. А очікування такі довгі й нетерпеливі… На щастя, видрукувану книгу хвалить преса, і відгуки читачів надзвичайно приємні і позитивні. Мені особисто також дуже подобається дизайн цього видання, який створила арт директорка Родоводу Ірина Пасічник. Тепер сподіваємося, що багаторічну і багатостраждальну працю колективу видання оцінить велике жюрі Форуму видавців, як і жюрі Української книги року.
А тим часом, ми запрошуємо усіх на третю презентацію цього унікального науково-мистецького проекту в Львові – 17 вересня, о 15.00, Національний Музей у Львові
(просп. Свободи, 20)
Щиро,
Лідія Лихач
|
|
| |
|
15 серпня 2010
Вітаю!
СЕРПНЕВА (2010) книга Родоводу
Буквально кілька днів тому наш найрідніший друкар Павло Сачек привіз з друкарні до офісу найновіший альбом СОРОЧИНСЬКИЙ ІКОНОТАС / THE SOROCHYNSKYI ICONOSTASIS (РОДОВІД, серпень 2010). Як і більшість наших останніх видань, це двомовний альбом – українською і англійською мовами з розкішними ілюстраціями ще більш розкішних ікон (фото Івана Креженстовського) знаменитого Сорочинського іконостасу церкви Спасо-Преображення, що в Великих Сорочинцях на Полтавщині.
Мені надзвичайно приємно, що Родовід осилив цей унікальний проект, котрий розпочався з наступальної ініціативи відомого Майстра реставраційних справ Інни Пантелеймонівни Дорофієнко. Зайшовши до нашого тісненького офісу на Саксаганського минулого літа, Інна Пантелеймонівна більш-менш сказала, що обходила багато місць в пошуках видавця ТАКОЇ книги і більше не хоче витрачати свій час. Отже, було ясно: вона зупинила свій вибір на нас. Слайди є, текст буде! Що нам залишалося? Ми відповіли: ТАК.
Признаюся: якби Інна Пантелеймонівна захотіла ще п’ять видань, ми б також тягнули їх. В її голосі – сила і переконаність, а досвід зробленого НЕЮ вражаючий! Однією з її реставраційних робіт і був Сорочинський Іконостас (понад тридцять років тому).
Як видрукувати книгу чи навіть розкішний альбом, коли коштів просто немає? Але є текст – з досвіду реставрації (Інна Дорофієнко і Ольга Рутковська) і якісні слайди, зроблені в реставраційних майстернях. Отже, дизайн...
Якось до Києва на презентацію альбому знаменитого харківського мистця Віталія Куликова приїхав Микола Шток, дизайнер з яким ми співпрацюємо з 1996-го і який вже понад десятиліття працює в Москві. Альбом праць свого вчителя Віталія Куликова Микола затіяв сам, а РОДОВІД спільно з Тетяною Тумасян допомагали йому видрукувати. Альбом вийшов просто прекрасний, а Микола, Павло і Віталій Миколайович просто щасливі на презентації. І коли Микола був усміхненим і веселим, я й запитала, чи випадково його не цікавить така унікальна пам’ятка….
Відповідь відомо була ТАК, хоч Микола, як ніхто інший знає, що грошей в РОДОВОДУ нема. Але якого справжнього художника не буде цікавити Сорочинський іконостас!!! Та ще й нагода попрацювати над такою книгою зі своїми синами – студентами Строгановки. Іншими словами, цілу зиму Микола Шток посилав нам сторінки макету. Коли макет був майже закінчений і виглядав розкішно, почалися муки: таку пам’ятку друкувати тільки українською – гріх. Марта Олійник з Монреалю (Канада) погодилася щвидко перекласти англійською, а наша велика помічниця, англомовна редакторка Романа Ляброссе перечитала текст. І ще щось не вистачало для презентації ТАКОЇ ПАМ’ЯТКИ! Не вистачало передмови відомого мистецтвознавця Людмили Міляєвої, яка багато років також досліджувала Сорочинський іконостас і має чимало розвідок, що надруковані в різних виданнях. Звісно, Людмила Семенівна радо погодилася і її передмова виросла в повноцінну авторську статтю, а її участь набагато розширилася, включно з коментарями та консультаціями щодо ідентифікації ікон іконостасу. Людмила Семенівна навіть навідалася в Сорочинці і заохотила свого сина Леся Подерев’янського зробити кілька знімків, що вдало ілюструють її статтю. Мені тут належить подякувати Людмилі Семенівні за надзвичайну сумлінність і попросити пробачення, що її стаття англійською мовою – за браком часу дещо скорочена.
І якогось одного прекрасного дня, коли майже всі паралельні процеси завершувалися, а грошей на друк не вистачало, я затефонувала Світлані Свищевій, керівнику проекту „Сорочинський ярмарок”. Їй не потрібно було довго пояснювати, оскільки Сорочинський ярмарок проводиться в тих же Великих Сорочинцях і вона часто буває в церкві Спасо-Преображення. І знаєте, за кілька днів її слово стало тим чарівним акордом, який успішно звучить на завершенні проекту СОРОЧИНСЬКИЙ ІКОНОТАС / THE SOROCHYNSKYI ICONOSTASIS (РОДОВІД, серпень 2010).
Ще раз ДЯКУЮ ВСІМ, включно з Наталкою Самрук, Танею Гафійчук і Оленою Осипчук з офісу Родоводу, хто створив цю прекрасну книгу!
Зацікавленим щиро раджу придбати альбом, оскільки „серед пам’яток українського бароко доби Гетьманщини, які збережені в Україні і є знаковими для національної культури, Сорочинський іконостас церкви Спасо-Преображення займає чи не найвизначніше місце. Іконостас у Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні, відобразив кращі надбання цього художнього стилю і є унікальним мистецьким явищем” – так написано на обкладинці альбому. Вартість: 250.00 грн.
Щиро,
Лідія Лихач
|
|
|
|
|
|
