Петриківка відома, насамперед, як історичний мистецький осередок, де селяни виготовляли традиційні “мальовки”: паперові рушники, килимки та деталі архітектурного декору – стрічки до карнизів печі, квіти до комина, лиштву до слежів та сволока. Ці “мальовки” були для внутрішнього прикрашення своїх хат, а також продавали їх на місцевих ярмарках або виконували на замовлення інших господарів. Подібні традиційні орнаменти з мальовок “переходили” на комини, зовнішнє прикрашення вікон, інколи на скрині, картини та рушники. Тетяна Пата розмальовувати скрині, віялки та інше, заробляючи на прожиття.

Кілька петриківських майстрів як Тетяна Пата, Надія Білокінь та інші “переросли“ статус вмілих майстрів місцевого традиційного малювання і стали мистцями під впливом певних обставин. Вони почали малювати на папері та фанері на замовлення. Першими замовниками стали дослідники їхньої творчості Євгенія Берченко, Е. Евербах та інші.

Серед цікавих і відомих майстрів перших деятиліть ХХ століття імена Тетяни Пати, Надії Білокінь, Василя Вовка, Ганни Павленко, Ганни Пилипенко, ін.

Пізніше в Петриківці була створена Школа традиційного петриківського розпису, Комбінат, де працювало і працює багато майстрів.

За радянського часу Петриківка суттєво змінилася, оскільки змінилася вертикаль майстер-замовник. Замовниками були не селяни, як раніше, з їх естетичними потребами. Замовниками стали ідеологи нової комуністичної культури із Москви та Києва, яким важливо було підтримувати свої головні символи (як серп, молот, крейсер Аврора, ін.) та голосні радянські кампанії: “кукурудзяний качан Хрущова“, “лампочку Ілліча“, колгоспні та індустріальні перемоги...

Василь Соколенко, талановитий майстер та мистець, учень Тетяни Пати, переміг у кількох всесоюзних конрурсах, створивши найкращі плакати. Ці плакати переможців дкукувалися мільйонними накладами і “прикрашали“ чи не кожну хату в радянському селі. Цікаво, що селяни їх також любили. Мені вони також надзвичайно цікаві як мистецьке щире відтворення свого дня і як часткове збереження “справжнього“ петриківського орнаменту.

Теперішня пост-радянська Петриківка живе своїм нелегким життям: намагається і зберегти школу, майстрів і втриматися на новому мистецькому ринку.